Репетиторство як явище. Очікувані наслідки Українська система освіти завдяки у тому числі й невтомній праці педагогів-репетиторів ще тримається на досить пристойному рівні. Про це свідчать результати державної атестації та незалежного оцінювання якості освіти, які щороку зростають. Маловірогідно, щоб вони зростали завдяки приросту результативності класної роботи. Незалежні експерти називають дві основні причини деякого поліпшення результатів ЗНО: 1) дедалі ширше упровадження продуктивної технології та 2) збільшення частки репетиторського внеску. Усі випускники 2010–2011 років, які вступили до престижних українських ВНЗ, одностайно визнали, що працювали з репетиторами. Відзначає внесок репетиторства і преса. В одній з останніх публікацій, де зачіпалася ця тема, батьків підштовхують до залучення репетитора як необхідного помічника для кожної дитини. У статті «Їжачки в тумані, або Чого навчають у школі?» (Дзеркало тижня. Україна. — 2012. — № 5) О. Онищенко висвітлила погляд на репетиторство тих батьків, які б хотіли реально допомогти своїм дітям. Кореспондентка пише: «...Якого нормального батька не насторожать цифри: «Оптимізм властивий 56,8 % випускників (і 27,5 % дорослих), а за впевненістю в собі випускники перевершують дорослих у 3 рази (39,3 % проти 10,4 %). Радість від повноти життя відчувають 38,9 % випускників і 4,5 % дорослих, задоволення — 27,5 % і 2,5 % відповідно». Тобто більшість учасників навчального процесу (і діти, і дорослі) — люди сумні, невпевнені в собі, не отримують задоволення від життя. Чим же вони займаються у школі, що так почуваються? Завдання, яке ставить собі більшість учителів,— придушити активність та ініціативність дітей, привчити їх тихо сидіти за партами й беззастережно виконувати вказівки й інструкції. Головне завдання учнів — не виділятися, бути як усі. Будь-які реформи в школі, спроби привнести щось нове здебільшого є такими собі косметичними змінами. А система нищення талантів та індивідуальності завжди залишається незмінною. Причому однаковою мірою вона винищує і хороших педагогів, і талановитих учнів. Вундеркінди, звичайно, закінчують школу, але частіше школа «закінчує» вундеркіндів. Вони незручні, неслухняні, вимагають додаткових розумових і душевних зусиль, змушують педагогів професійно зростати й розвиватися: «Ця дівчинка відома всім. Індиго. Біда для нашої школи. Ніякої дисципліни. На уроці всі завдання виконує швидше за всіх — і дах зриває, всім заважає». Вражають і такі дані соціологічних досліджень: «Головними факторами, які сприяють досягненню людиною високого соціального стану в нашій країні, одинадцятикласники вважають впливових родичів (44 %), високий інтелект, здібності (42 %), вміння іноді йти в обхід закону (36 %), хорошу освіту (35 %), багатих батьків (35 %), хороше здоров’я (33 %), готовність іти на ризик (30 %)». Звичайно, добре, що школярі не забули про інтелект. Але хороша освіта в цьому ранжуванні стоїть окремо від інтелекту і після вміння обходити закон. А впливові родичі взагалі посіли перше місце. І, напевно, школа відіграла не останню роль у надбанні такої життєвої мудрості. Чого чекати від учнів, якщо самі вчителі «серед пріоритетів успішного життя хорошій освіті віддають лише сьоме місце (30,9 % респондентів)»? А тим часом небайдужі батьки традиційно хочуть від школи якісної освіти. Вони передали їй відповідальність за навчання дітей. Але школа відфутболила ту відповідальність назад батькам. За принципом: педагог провів урок і вмиває руки, а якщо когось щось не влаштовує — нехай сам з дитиною і займається. Але навіть самовіддана праця дорослих і дітей не є гарантією хороших знань. Головна проблема для учнів — відсутність чіткої системи в поданні інформації. Величезні її обсяги, хаотично напхані в голови школярів, не прояснюють картини, а уподібнюють учня їжачкові в тумані: щось десь видно, але загальний напрямок руху незрозумілий. Чи можна при цьому чекати від учнів інтересу до предметів, що вивчаються? Дедалі частіше батьки звертаються до репетиторів із проханням систематизувати знання дитини: «Вона в мене і правила знає, і формули. Сидимо до ночі. У нас ліцей, тому багато задають. А що до чого — не розуміє. Допоможіть розставити все по поличках». І що цікаво: коли взяти зошит учня і подивитися, які завдання і в якому обсязі виконують у школі, а які і скільки задають додому, виникає тверде переконання: у багатьох учителів теж є проблеми з розкладанням матеріалу по поличках, з умінням виділяти головне та другорядне. Та тільки репетитора в них немає. Напевно, такими питаннями повинна опікуватися адміністрація: завучі, директор. Але в них свої турботи: щоденний паперообіг звітів-наказів, нестача грошей на ремонт даху чи паркану тощо. Та вони й самі є гвинтиками тієї ж шкільної системи. Учителеві легше зі слухняними і легко керованими учнями, директору школи — з такими ж учителями й завучами, чиновнику — з директорами. Може, саме тому стільки невпевнених у собі людей у нашій школі? Останній учительський з’їзд став цьому підтвердженням. Можливо, краще активно просувати ідеї дистанційного навчання й екстернату? Скільки часу заощадили б діти для корисних і потрібних занять з репетитором або батьками! І ще на всілякі гуртки й секції, на читання книжок і прогулянки на свіжому повітрі залишилося б. Така реформа нам дуже згодилася б. Тим паче, що вона дуже вже близька нам усім. Тоді, може, веселішим і цікавішим стало б життя і школяра, і вчителя? Звісно, це жарт. Школа потрібна нашим дітям. Але школа радісна, корисна й ефективна. У пресі з’явилися поради випускників, як шукати хорошого репетитора, як із ним працювати, як користуватися ринковими механізмами оплати праці тощо. Репетиторство стає визнаним і затребуваним засобом дієвого усунення прогалин у знаннях, уміннях. Водночас репетиторство повертає нас до простих і прозорих стосунків між учителями й учнями. Байки про безкоштовну освіту, про альтруїзм і подвижництво педагогів хоч і продовжують збуджувати суспільство, проте особливого практичного впливу вже не створюють. Якщо репетиторство буде наростати такими темпами, як сьогодні, то державна школа може бути проігнорована громадянами. А разом із нею і держава, яка так довго зневажала вчителя і не хотіла вкладати кошти в розбудову освіти. Втрата державою важелів управління вихованням підростаючих поколінь рівнозначна втраті самої держави. Народ нарешті починає розуміти: краще вкласти кошти в репетитора, який хоч чогось навчить дитину, ніж тупо заплатити їх пройдисвітові за так званий вступ до так званого вишу. Народ нарешті починає розуміти, що так званий диплом розуму не додає і сьогодні не гарантує ні найменшого успіху в житті. Навколо нас — носії двох-трьох, п’яти дипломів, а сенс? Розуму ж як не було, так і немає. Поки в дитини триває сенситивний період до навчання, а це вік до 14–15 років, треба максимально розвивати її інтелектуальні здібності й обдарування. З багатьох причин школа робити цього не може. Тому й виникає потреба звертатися до послуг «персонального педагога», який може ефективно зарадити ситуації. Державні чиновники вже почали здогадуватися, яку загрозу несе для їхнього клану репетиторство. Розглядається закон про обкладання податками педагогів-репетиторів, вишукуються методи обмеження репетиторства в державних закладах тощо. Це лише прискорить прозріння людей і самих репетиторів. Домашні вчителі, як і домашні лікарі, можуть плідно функціонувати з неабиякою користю для людей і поза межами державних закладів освіти. Репетиторові, як і розумному лікареві, не потрібні високовартісні прилади діагностики, якими обростає сьогодні медицина, і які анітрохи не допомагають людям. Україна й далі посідає перше місце в Європі за смертністю населення. Лікарні майбутнього, дорога апаратура, патентовані пігулки — лише засоби збагачення корумпованого чиновництва. Впливу на здоров’я населення вони не мають жодного, якщо не рахувати негативного. Нагадаємо, що педагог, як і лікар, є лише помічником природи. А природа проста і ясна, як Божий день, і закони її зрозумілі кожному. Розвивати природні задатки і здібності дитини можна де завгодно і будь-коли. Платон, наприклад, навчав своїх учнів у саду Академ, звідки і пішло слово «академія». Сухомлинський мріяв про школу під відкритим небом і добре змалював її проект. Базедов вивчав географію в полі, де він разом з учнями, на кількох гектарах площі насипав дві півкулі і розмістив на них усі гори і моря, материки й океани, країни і міста. Так само може діяти і розумний репетитор. Йому не потрібні ні мультимедійна дошка, ні дорогий комп’ютер, ні приміщення з котлами та опаленням. Удома, у саду, на прогулянці з користю для здоров’я він може ефективно розв’язувати багато навчально-виховних проблем. Послугами домашніх педагогів сьогодні вже користується значна частина заможних громадян. Як своїх непримиренних ворогів сприймають репетиторів працівники методкабінетів. При всій моїй повазі до розумних і відданих освіті людей, які там працюють, не можу не відзначити, що методичні кабінети в їхньому сьогоднішньому вигляді виконують не стільки функцію надання методичної допомоги вчителям, скільки роль посіпак владного чиновництва з утримання в шорах широких верств учительства, функцію наглядачів за настроями педагогів і контролерів за їхніми ідейними поглядами та настроями. Таку ж роль виконують і інститути післядипломної освіти. І хоча вже давно на вчительські місця немає не те що конкурсів, а просто бажаючих їх зайняти, функції залишаються. Ті педагоги, які вже дозріли до репетиторського рівня, зрозуміли глибинні закони і технологічні тонкощі педагогічного процесу, складають опозицію методичним працівникам, які часто сліпо виконують вказівки згори. А ці вказівки, що виходять від некомпетентних чиновників, лише погіршують стан справ. Україна у світових освітніх рейтингах скочується все нижче, незважаючи на демонстрацію шаленої діяльності методкабінетів. Дитячі забавки з конкурсами і фестивалями, першими місцями і призами, грамотами і подяками наочно демонструють застарілі методи роботи, фальш і непотріб методичних служб. Педагоги-репетитори, у певному розумінні, демонструють сьогодні досконаліші зразки професіоналізму. Якщо вони чогось не знають, то самостійно навчаються, шукають поради у книжках, щоб постійно підвищувати рівень кваліфікації. Цим наближаємося до західних порядків, де підтримання рівня кваліфікації — справа самого педагога. Хочеш мати роботу й отримувати гідну винагороду — навчайся, розвивайся, шукай. Інакше станеш неконкурентноспроможним. Ні методкабінетів, ні інститутів післядипломної освіти в західному світі немає. Усі виділені на освіту кошти розподіляються між школами і педагогами. Ще один напрямок, де репетитори реально змінюють ситуацію,— перехід до реального, а не декларативного втілення принципу індивідуального підходу до едукації. Проблема індивідуального підходу до учнів — одна з центральних в організації пізнавальної діяльності. Індивідуальними якостями учня визначаються його здібності, нахили, своєрідність індивідуальної освітньої траєкторії. Зважаючи на наявність індивідуальних відмінностей в учнів, виникає питання, як організувати навчально-виховну роботу так, щоб вона активізувала кожного окремого учня. У сучасній практиці процес навчання в основному орієнтується на середній рівень навченості і розвитку здібностей до навчання, тому не кожен школяр в умовах масового навчання може реалізувати свої потенційні можливості. Необхідність індивідуального підходу викликана тією обставиною, що будь-який вплив на дитину змінюється через її індивідуальні особливості, через внутрішні умови, без урахування яких неможливий по-справжньому дієвий процес едукації. Потрібна особлива педагогічна робота з виявлення та формування інтересів, здібностей, схильностей, покликання кожного. Індивідуальне навчання скеровується на подолання невідповідності між рівнем навчальної діяльності, який задають програми, і реальними можливостями кожного учня. Урахування особливостей учнів має комплексний характер і здійснюється на кожному етапі навчання: при сприйнятті мети, мотивації учіння, вирішенні навчальних завдань, визначенні способів дій тощо. Відбувається інтеграція окремих прийомів, способів в єдину систему, що підвищує ефективність і забезпечує єдність навчання, виховання та розвитку. Не всі школярі однаково швидко й успішно опановують загальноосвітні та політехнічні знання, не всі відразу й однаковою мірою привчаються любити працю, вельми складний шлях багатьох учнів до світоглядної та етичної зрілості. Визначальна причина такого явища в тому, що виховує, розвиває, впливає на особистість предмет не безпосередньо, а через внутрішні умови її розвитку, які нескінченно різноманітні. Звідси зрозуміло, наскільки велике значення має індивідуальний підхід до школярів, який здійснює досвідчений педагог. Індивідуальний підхід не протиставляється колективізму — основному принципу не тільки виховання, але й усього устрою нашого життя. Індивід — цє суспільна істота. Тому кожний прояв його життя (навіть якщо воно і не виступає в безпосередній формі колективного) є появою і ствердженням суспільного життя. Наше «я» можливе тільки тому, що є «ми». Принцип індивідуального підходу повинен пронизувати весь процес виховання і навчання. Виховні завдання, що ставляться перед педагогом, який працює з колективом дітей, розв’язуються за допомогою педагогічного впливу на кожну дитину, виходячи зі знання її психічних особливостей і умов життя.